?

Log in

Метро: повсякдення.


Апологети сучасної думки закорковували вуха «крапельками».

З-поміж гуркоту метро і улесливих прохань хиткі фундації примарливих обрисів кристалізованого /капіталізованого/ сьогодення тряслися, наче грозової ночі горобина. Механічний голос монотонно мугикав одну за одною назви зупинок. За ним, поспішаючи, сповнений стиснених почуттів обмеженого муніципального бюджету лементував принишклий іноземний акомпанемент: «Кошн, зе доорз ар клозінг». І голос той збурював почуття неприємного заціпеніння, щось на кшталт незатишного післясмаку тертя-ковзання міцних нігтів і шкільної дошки, пінопласту і пінопласту, скляних і залізних поверхонь, і, на довершення, виделки і пательні (більш відомої під назвою сковорідки).

Апологети сучасної думки закорковували вуха «крапельками», а ще повноформатними «вуханями», напівформатними дротовими і бездротовими мерехтливими різношерстими родичами різного ступеня спорідненості. Але какофонію звуків, породжених відсутньою аудіо-ізоляцією старезних вагонів, відмежувати вони не могли. Як би не намагалися, надриваючи динаміка до стану бризкання слиною середньо-високого частотного спектру. Товстезна «шкура» правагонів радянської спадщини зносилась; і неслися вони, немов воли, у пітьмі заздалегідь окресленого «чумацького» шляху, тунелями несвідомого…

Апологети сучасної думки закорковували вуха «крапельками», ховали за окулярами тьмяний блиск червоних очиськ, хоча у напівтемряві вибіркової ілюмінації, обмеженої муніципальним бюджетом, навіть змарнілі обличчя рівномірно мерехтіли. Бісеринки поту видавались дорогоцінними каміннями, але ніяка гра світла і тіні не могла перетворити затхлий аромат пролетаріату на коштовний шлейф дерев’яних ноток помпезного «Шанель». Як і не могла вона перетворити величезні торби кліткового забарвлення прихильників думки більш старшої на мініатюрні пакунки іменитих дизайнерів. Сповнені скорботи, підігріті задухою та тягарем торбин у роках, вони прокладали собі шлях у пресований натовп, демонструючи стійкість та рішучість, притаманну криголамам. Апологети бурмотіли і насуплювалися, маневрували поміж тісно притиснутих співтоваришів за нещастям, воліючи як найшвидше покинути велелюдне місце. Напевно, в такі моменти більшість почувала себе трішки соціофобами. Тільки під «фобами» мався на увазі не страх, а безсилий відчай, розчинений у зневазі до оточуючих, замішаний на ненависті. «Соціохейтери» було б більш вдалим словом. Ненависть до ближнього, здається, вбирається з першим ковтком забрудненого повітря мегаполісу.

Апологети сучасної думки закорковували вуха «крапельками», потуплювали очі у тьмяні екрани гаджетів. Штучні візаві цяцькували різнокольоровими пташками з проблемами контролю над гнівом, пронирливим гачком, що мав на меті зачепити якомога більше підводних мешканців задля наступного феєричного шматування їх на інгредієнти морської кухні. Рідше траплялися мовчазні візаві. На їх екранах одна за одною горталися сторінки не завжди широковідомих творів. Механічний голос затнувся і… помилився. Спуджені спочатку пасажири нервово оглядаються, готуючись до виштовхування сусідів у напрямку визволення з філіалу тропіків, як за мить розуміють виверт механічного голосу і завмирають в очікуванні. Знову.

Апологети сучасної думки закорковували вуха «крапельками», понуро рухаючись на волю. Філіал тропіків нагадує про себе потоком гарячого стислого повітря, що ковзає спиною, неделікатно підштовхує уперед розсипаною масою спраглих до свіжості людей, які дихали затхлим так довго, що навіть і не пам’ятають, як воно – бути живим.

Апологети сучасної думки закорковували вуха «крапельками», але скоро у продаж вийде гаджет, здатний зашторити очей.

Апологети сучасної думки відкорковували новий світ.

Mindless rambling

....That awkward moment when you realize you have time to read, but brain is incapable of understanding even the single line of text. Honestly, these days - more like weeks actually - were quite insightful. I found interesting author, and her book got me hooked up and obsessed about during my everyday routine. And while I'm impatiently looking forward the 3rd book (it's a disaster, honestly, all those worlds get suddenly hanged up, while you've grown fond of them and then - bwah, wait for who knows how much time, gnawing up from inside with possible plot variations), reading some excerpts she posts in her LJ (I'm not a spoilerphobe if anything), revealing some chapters helps to live over the damn book hiatus :D if one might call it like that... And here I've lost this particular train of thoughts. I would've made a bad junction manager, had I pursued my childish dream to tie my life with railroad :-).
...I'm such a terrible procrastinator and escapist, frankly speaking. Things inside my head often flood the perception, so that I keep wandering through endless realm of thoughts, absentminded. Sometimes I wonder what it would be like - to live in a realm, where one is capable to embody his dreams. As I once read in the book about astral projection, there was a guy - or should I call him an energy being, provided the circumstances - who lived within the confines of the world of Eternal Dusk that he created. It would've been  fascinating site, eye-candy, really.
...Also I've started learning Spanish, geee. Finally I'm content with the choice I've made within the subjects to study. Spanish is amazing language, though all the Tenses verb forms confuse the shit out of me, but hey, maybe in 14 years from here I'll be able to speak it on a decent level.
...Oops, time to wrap up my whining and do some work eventually. Yeah, work :D

Prinum vivere?..

Quick noisy typing sounds:www.reallife.ill
    Welcome to the Real Life 2.0! Please sign in to access all the features of the site. Please carefully review your credentials before entering. You wont be able to change them after signing in. In order to secure our site we closed the Password recovery program. However you are not limited in picking the right one. Also be aware that Administration may change some certain points in the Terms and Conditions agreement without notifying you. Check the Board from time to time. Now be so kind as to proceed to the Signing in page.
Quick noisy typing sounds: entering logging information.
Username
:Silent_extinction. Password:********************.
Checking logging information…………………………………………………….
Verified. User type:Regular user/reallife participant. Privileges: limited,bound by the Agreement. You are NOT allowed to interfere with rules of the Reallife Program or any other parts of the Software provided by the Agreement. You are NOT renewed in the Program twice in the same period, defined in the agreement. You ARE fully responsible for your actions. Bear in mind that violation of the Laws mentioned in the Agreement leads to the banning of the Program. Administrators have the right to ban any participant without explanations of notice.
Retransferring to the Profile page……..
Welcome aboard, Silent_extinction! You’ve been here….yesterday at 22-18. Please choose the form you’d like to start with.
Quick noisy typing sounds: checking inbox,responding to a couple of messages. Looking for the Guest book. A couple of mouse clicks.
Entering the Reallife chatroom…..

Welcome to the chatroom! Please choose the channel. To view the List of available channels please type #ch. To enter the channel click on its title.
Entering the Administrator channel. Logged users:7.1 billions. Higher stuff: Administrator: 1, Senior management stuff: 144 000. Topic: Speak your mind. Set by Administrator 175896520 moons ago.
Quick noisy typing sounds……………………………………..
Silent_extinction: Where the CONFINES of the awaking world
Blend with a world of dreams
I captured this fancy 
Where all that we see or seem is but a dream within a dream……………..
Испытывали ли вы чувство нереальности происходящего? Когда реальность сюрреалистической вязкой массой обязательств вальяжно оседает на плечах, а глаза закрывает пылью бренности, соринками обиды или изнеможения, вызванногопостоянным стрессом. Сознание судорожно зажимают тисками рамки, и светпросачивающийся сквозь грани сознания, будто лучи солнца во время затмения, меркнет.Чувство константного раздражения заселяется на постоянной основе где-то внутри. Вместе с раздражением исчезает желание действовать рационально. Ловишь себя на том, что отсутствие рациональности – идеальный подарок, ведь намного легче оценивать действительность всего лишь двумя критериями отнюдь не высокоморального характера. И это раздражает еще больше. Амбивалентность опустошает. Ведь на ее поддержание уходят жизненные соки радости, искренности,счастья. И не замечаешь, как титул «дипломированная сволочь» прирастает напрочь. По собственному желанию (или отсутствию оного). But in the end, who cares? Но апогей наступает тогда, когдапроблемы темными щупальцами окутывают с ног до головы, стойкое отрицание вызывает ощущение ирреальности происходящего. Тогда кажется, что все – всего лишьсон, глупый длинный сон, длинною в жизнь…
Забавно: В римской мифологии Сомнус – бог сна.А сам Бог Сна является братом Бога Смерти..
Оба брата - сыновья Богини Ночи.. Занятно также, что сын Сомнуса – Гипнос – является богом сновидений, часто тревожных, окованных паутиной ужасов до летаргического помешательства. Наверное, Гипнос надолго обосновался у меня… Какая-то изощренная пытка: в моменты просветления ощущать острую необходимость проснуться, но так и не находить ее, возвращаясь в жалкое подобие забвения, преисполненного отголосками тупой боли. “Whatis and what should never be” – единственный способ проснуться– умереть… Но, ведь, если жизнь– сон, то смерть– переход в другойсон.
На часах далеко за полночь. Мысли путаются втакт очепяткам, возможно завтра будет другой сон, непохожий на этот. А может,хуже."...- Всегда есть что-тострашнее, отвратительнее, больнее. Нет абсолютного горя, как и радости. И несуществует совершенно определённой меры отчаяния..." (с) Reno.
А может, я проснусь?... Post tenebras spero lucem…
Channel notice: Administrator left the chatroom. Loggin you out.
Originally posted by asaratov at Авторы известных снимков ...
Наверное, нет такого человека, который бы еще не видел этих фотографий.
Но мало кто знает в лицо авторов этих снимков, которые показывают нам свои шедевры.


http://img-fotki.yandex.ru/get/5502/130422193.ba/0_72c8b_32c440cd_orig

      
СМОТРЕТЬCollapse )

Аве топологічному кретинізму! Без нього блукання світом було б на багато нуднішим

Замість епіграфу

... А все почалося з того, що одного прекрасного вечора (тут і далі автор навмисне не дотримується стилістичної «причесаності», так що ті, кого такий вияв епістолярного жанру «сквікає», а по-народному – трафляє, прошу тримати своє імхо при собі і далі по тексту не пускати).. Так,  про що ж я, власне, збирався говорити – ех, склєроз – ага, все почалося того, що прийшла осінь. Саме так, банально і невідворотньо пора «очей очарованье» натрусила на радість комунальникам листя по усім усюдам, так мало того – ще й дощем покропила, шоб не літало і не заміталось, нахабно перетворюючись в багнюку, яку так важко відшкрібати у ночі (фактично – з ранку, але вже пізно сходить, тому можна сказати, що уночі). На зло «золотій диверсантці» бабульки в помаранчевій уніформі ЖЕКу почали відчайдушно спалювати усе листя, що бодай траплялося попід руки мітли та інші приладдя, принадні для таких речей. Тому вечірній Васильків чарував випадкового путівника пухнастою ковдрою а-ля шубка-пєсєц з осінньої колекції Туманного Альбіону (дарма що місцевим реаліям більш пасував епітет, виражений давньою перлиною фольклору «Война в Крыму, все в дыму – ни *кхм,цензура*чего не видно). Підтримував цей «показ мод» нерозлучний супутник діяльності бабульок у померанчовому – аромат «Шанель №13» індустріального калинівського розливу. Називався ж він так без ніякого звязку з відомим брендом, а був щирим українським ноу-хау, що походить від давнього діалогу між особливо лайливою власницею будинку та бабукльки у померанчовому, що намагалася втовкмачити незадоволеній пані, чому потрібно неусипно полоти бур’ян воювати з листям через спалення. Але аргументи можливої перемоги осіннього Зла через неспалене біля хати листя на пані не діяли, і тоді бабулька прийняла рішення використати останній козир – про який у Кодексі Послідовників Вседосяжної Мітли сказано особливо жирним шрифтом: «Використовувати в крайньому випадку!». Як то кажуть, крайній – це перший, тільки з іншого боку. Так думала і бабулька, міцно тримавши засіб самозахисту №1 (у тому ж таки Кодексі з однойменною назвою). На черговий заклик покинути коптити територію, непохитна послідовниця ЖЕКу випроставшись в нападаючу позицію дикого журавля на жердині «руки в боки» голосно промовила: «Ша, Нель! Чи ти хочеш на зиму без опалення залишитися?». З того часу аромат паленого листя став називатися «Шанель №13» - на згадку про доленосну битву ораторів біля тину однієї забутої калинівської домівки...

   Так,  про що ж я, власне, збирався говорити – ех, склєроз – ага, все почалося того, що прийшла осінь. Та не сама, а з гостинцями. Усі, як на підбір життєствердні, - довгі холодні вечори, похмура погода, тумани і «шанелі», меланхолічні повії (від слова «віяти» а не того, що вам могло подуматись). Замикав процесію Синдром опадаючого листя. З даним паном ми потоваришували багато осіней назад, тому він залишився гостювати найдовше. Отже, одного з таких похмуро-осінніх вечорів, розмовляючи з Синдромом про тлінну сутність людського буття і нетлінність усесвітнього ідіотизму (за цей аспект буття було випито багато горняток травяного чаю), на публічну сторінку моєї скромної персони було скинуто декілька цікавих треків з досить синдромною назвою виконавця «синя шия». Чи то шия, що посиніла, чи то просто відділ людського тіла кольору морської хвилі – так залишилося загадкою. Але увімкнувши в KOSSівських вуханях витвори «синьошийого» мітецтва пальці до вимикача так і не дотягнулися – екстаз не дозволив. Синдром, розуміючи, що путньої дискусії від мене годі чекати, чемно пішов за другою парою вухань, і піддався коматозному прослуховуванню на повторі. Так ми до ранку й слухали ті пять треків, доки дитю не явилось откровення з Вище, що можна було б і дискографію завантажити ефірними шляхами та Всеосяжною Милістю Сусідського Вай-Фаю. «Синьошиї» матеріалізувалися на телефоні, і автор з дозволу Контрабандистки Осені, замотавшись в пальто і вухані в пошуках прихистку, з чистим сумлінням попрощався з реальністю...

      Так,  про що ж я, власне, збирався говорити – ех, склєроз – ага, повернувшись з заслання, провівши церемонію Чаювання-та-обміну-думками з Синдромом, поринув у Всесвітню Павутину в пошуках, а що ж то за звір такий «синьошиї». На диво (чи то за сприяння послідовників Вседосяжної Мітли та Сусідьского Вай-Фаю) натрапив на івент, присвячений відвідинам угруповання «частини тіла кольору морської хвилі» столиці затурканої рідної країни. Синдром, набурмосившись на яскраву зміну настрою, опасливо зирив у монітор, намагаючись осягнути усю велич буревію, що вирував у душі автора. А буревію присвоїли 5ту категорію...

     Їду! Та інші аффірмації сповнювали опянілу від затяжної меланхолії душу. Дарма, що висока ймовірність повертатися додому на автопятках в обіймах холодної та вогкої, поривчастої ночі... Синдром з тривогою спостерігав за душевними поривами, намагаючись переконати, що краще сидіння вдома під плєдом та компанії вухань і кави – нема нічого. Але жрєбій брошен матеріальні ресурси для задоволення нематеріальної потреби були зняті з банківського рахунку, а мати клопіт з їх запиханням назад у жадібного металевого монстра бажання не було. Тепер хороброму воїну потрібно було вирішити квест – потягатися з одним із найзапекліших ворогів (чи то ворогинь, як сказали би ведучі відомого телеканалу) – топологічною кретинізмою.

   Нагугливши адресу, попутно замилувавшись сіроманцем на плакаті, автор делікатно продефілював на зазначену станцію метро, маючи в запасі хволин з двадцять, щоб повернутися до альма-матері без карних наслідків. Перший бій з ворогинею я ледве витримав – проблукав у метро хвилин з пять, плутаючи між рядів числених кіосків. Нарешті опинившись на вулиці, дах затьмарила велич споруди якогось дивного банку, від якого несло розкішшю та багатством, наче від пьяниці перегаром. З орієнтувавшись, що потрібний напрямок пролягає опріч цієї споруди, поплентавсь вздовж вулиці в пошуках того, що на сайті гордо йменувалося торговим центром. В уяві поставала будівля, якщо не розміром з «Глобус», то хочаб з місцевий «Фуршет». Але реальність виявилась набагато прозаїчнішою: долинувши до кінця вулиці, згаданого центру так помічено і не було. За те,  посольство якоїсь країни та фешенабельний готель, де приймають зарубіжних делегацій (опріч якого мене ледь не задавив зарубіжний швейцар своїм невмілим керуванням та не менш пихато задертої башкенції, через яку, очевидно, зона бачення була досить обмежена) автор «узрєл» в усій красі...

  Зневирівшись у власних силах та правдивості обраності Вседосяжною Мітлою хоробрий воїн хотів було уже чимчикувати до альма-матері, як прохід до торгового центру був знайдений. Прохід у скалі будинку вів до далеко не гостинного двору, де вхід охороняв спущенний з ціпка Цербер. Тамуючи страх вольовим бажанням «по-скоріше завершити це катування» заскочивши у перший-ліпший підїзд з дверима, я потрапив у похмуре царство підземної принцеси, яка тримала ключі від входу до раю івенту. Продершись крізь охоронні закляття речей, виставлених на продаж, воїн зумів умовити принцесу обміняти квиток на принесені в жертву паперові вироби (заздалегіть зазначені в прайс-листі). Попередній етап квесту завершено, але це лише початок. І у Топологічної Кретинизми на поготові уже був підступний план....

  Того знаменного дня, альма-матер, певно, підіграючи ворогині, спотворила закони перебігу часу у просторі – тому сидіння за довжелезними партами, за якими (якщо вірити пані екскурсоводу та експонату в місцевому музеї) сидів ще сам пан Засновник Університету (цікаво, які  з наявних на цих древніх  предметах декору написів належать перу пана Засновника). Почувши омріяне тарахкотіння не менш древнього (судячи зі звуку) дзвінка, напнувши вітрила, автор полетів на зустріч пригодам.  Полюбовно розрахувавшись із металевим сторожем на вході до місцевої філії Підземного Царства модернізованого багато-човного перевізника Херона Метрополітеновича, віддавшись на волю людському потокові, яким дерегував Час Пік (чи Пик, кому що подобається більше, хоча і того і іншого вистачало),  почимчикував до міжнародної установи громадського харчування. ..

  На головній вулиці країни (себто на найголовнішій, найвагомішій, і ще най-най що там придумають маркетологи з відомого телеканалу, чиєму перу належить винайдення терміну «аеро пацюк») було людно, як зазвичай. Сонми іногородніх та інокраїнців (с) блукали мощеними вуличками, вишукуючи у власних відображеннях знижки на виставлені у вітринах товари, споглядаючи на химерну будівлю недовершенної сцени Майдансу. Нарешті автор опинився біля дверей міжнародної їдальні і, зателефонувавши подрузі, поринув у натовп ароматів швидкої їжі, та не менш швидких людей...

  Завдяки розумним діям та перевазі у часі, подруга зуміла застовпити маленький острівок спокою серед цього навіженого моря гарячих напівфабрикатів. Попереду простягалася довга дорога. І ми, розуміючи, що потрібно прийняти зілля запастися енергією, піддалися новомодним віянням поглинути швидку їжу.

Меню:

«...Крохмаль синтезований а.к.а. картопля фрі середня – 450 гр. відбірних хімікатів = 1000 Health points

Суміш консервантів, кислот, фарбників а.к.а кисло-солодкий соус – 1шт. = +7 mana restoration/hour

Склянка сублімованої глюкози а.к.а спрайт – 500 мл = +25 health/mana restoration, max mp +750...»

 Наявне магічне яблуко було залишене на потім, як виявилось, правильно...»

  Покінчивши з ритуалом поглинання, автор і його вірна подруга вирушили у найдовший піший квест за всю історію руху автопяток...

...Найглибша станція філії Херона Метрополітеновича випустила нас із своїх обійм неохоче. Певно тому ми не дуже орієнтувалися, опинившись на класичному роздоріжжі «на право пойдешь -..., на лево пойдешь - ..., а пойдешь прямо – так вообще....». В пошуках орієнтирів, звернулися до GPS, але за злою іронією долі пристрій мирно дрихнув вдома, тому з навігації були наявні лише мізки – 2 шт., телефон з жпрс (який допоміг лише витратити 15 грн. на трафік з картинкою, яка потім виявилася «too large to open»  та нестримне бажання двох авантюристів долучитися до меланхолічності музикальної нірвани.
  Відчуваючи, що перший бій з Кретинізмою виграшем не бавив, ми повірили поклику серця руху автобусу №Н, який йшов саме до шуканого місця проведення івенту. Сповнені надією, наче напнуті вітрила, автор та його вірна подруга полинули досліджувати звивисті вулиці столиці затурканої країни.  Проте, передчуття швидкого успіху засліпило внутрішнє око, і ми не одразу помітили, що напнуті вітрила виявились пошматованим дрантям неправильного шляху. Тоді ж, повільно та граційно несучи себе обабіч Маріїнського парку, некваплячись розмірковували про сутність буття громадянина та супутніх проблем. Одна з яких у вигляді непривітливого, набурмосеного стражу знахабнілих паразитаріїв депутатів Верховної Зради, гаркнула: «Пєрєходітє на ту сторону», стискаючи рацію в руці. Якби ж він користувався «раціо», то проблем було б менше. «Собача у нього робота, мабуть» - промовила подруга. Слухаючись наказу, перейшли на протилежний бік вулиці, де за високим парканом дрімало посольство великої Китайської народної республіки, з не менш великим цирком, якщо вірити рекламі. Ми вдивлялися в обличча пішоходів, в голос обмірковуючи можливі причини замучених рис, що танцювали на їх обличчі. Хтось засмучено озирався на «червоний» світлофор, інші з неприхованою зневагою та огидою кидали погляд в бік чиновників та їхнього «місця туси», яке насправді виявилось далеко не таким величним та грандіозним, як в зомбоящику, а маленькою, хиткою спорудою, яку можновладці – точно в пориві захистити – оточили залізним парканом, який належав Тому Кого Не Можна Називати. Чому? Бо імені його не може назвати навіть всесильна СБУ... Напроти будівлі Кабміну разом з витраченими «ні за шо» (с) коштами прийшо розуміння, що спустившись далі – Хрещатик, і йдемо ми далеко не у правильному напрямку. Тож, подякувавши наявності часу, авантюристи поплентались назад.
   Ретроспектива до філії Херона Метрополітеновича нічим новим не вирізнялась. Лише часу ставало все менше. Він тікав від хронофагізму двох відчайдух, що блукали симфонією металу та бетону. Опинившись на вже згаданому Роздоріжжі, поринули в абсолютно  протилежній бік. Був третіій варіант, але через очевидність його родичання з Сусаніним, ми його відхилили... Швидко просуваючись вулицею, напічканою бутіками та магазинами, наявність арт-галерей відволікала від сутінок, що смеркалися як ззовні, так і зсередини. Дойшовши до Відомого Храмового комплексу, автор та його вірна подруга зрозуміли, що розташування локації виявилось набагато далі, ніж видавалось спочатку. Тож, милуючись високим рівнем духовності продавчинь усілякого краму на святій землі, полинули далі, щоб у якомусь із «кафе» зігрітись гіркою жижею в поліетиленовому монстрі, яку тут гордо йменували «експресо»...

 ... Будівля Музею виявилась прихована за величезним парканом, але на ньому була наклеяна афіша сіроманця, виконана в трайбалістському стилі – знак, що ми досягли цілі нашого руху автопятками. Отож, намагаючись зігрітися «експресо», ми сіли в очікуванні відкриття воріт у меланхолійну безодню естетичної насолоди, що здіймала високо в площину, де немає часу, лише відчуття: «Высота бездонна и бесконечна, она кружит голову и овевает ветрами, и рождает эйфорию – такую, почти смертельную, потому что, упав, можешь разбиться о землю, но до последнего мгновения, падая, будешь надеяться, что полетишь...» (C) Reno.

... В комнате мерно стучат часы. Будто механическое сердце отбивает ритм времени, которое никогда не останавливается... Уже который вечер я наблюдаю за тем, как стрелки мерно и величественно совершают ночной мацион, и, неустанно плывут по циферблату к утру. Календарь, наверное, тоже решил  не одставать от стражей благородного Темпуса - легким порывом неустанного ветра пролетело лето...
... Сегодня на дворе правила балом Ветренная Хмурость. Открыл балкон настежь. Пригласил к себе Осень. Как же я за ней соскучился. Муза, как оказалось, тоже. Вот, сидит сейчас и тихо нашептывает эти строки. Такая себе маленькая компенсация за летнее ее, музы, отсутсвие. 
... Dearly Beloved в исполнении Kyle Landry переливается тысячами бархатных нот, нарушая сонную тишину. Но она, старая подруга Морфея, не возражает. Легкое мерцание дисплея мягко растворяется в тишине, где-то затерявшись в коридорах квартиры замирает пиано перелив. Кажется, на грани осязание, вот здесь, можна почуствовать легкое биение в груди, обволакивающее легкое волнение. Очарование момента...
... Возращаясь на страницу художника в девиантарте, вбираю по пикселю каждую фотографию. В память. На вечное хранение. Никогда не думал, что сплетение цвета и тени сможет так глубоко поражать. А оно возьми и порази. По самое нихочу. До дрожи в коленях и благоговейного трепета. Когда в каждой работе чувствуешь отраженную частичку себя, спрятанную в неоконченном жесте, фигуре, цвете другой реакции не получается. [...His images.

So personal yet somehow universal they seem like your own memories. Your moments.

 And maybe they are...]И, как заведенный, проносишься ураганом по галерее, а потом по избранному и ощущаешь, пропускаешь сквозь себя, анализуруешь, получая от этого такое блаженство, не сравнимое ни с одним дурманом! А потом еще и еще...
...Но сотни страниц спустя где-то на краю воспаленного сознания рождается мысль, что всему приходит конец: работы быстро не пополняются, а избранное закончится через две страници. Чем ближе к концу, тем это ощущение сильнее. 
  И тут на фоне неотвратимого эпичного конца просыпается чувство такой острой ностальгии за былым и неотвратимости перемен, что весь опыт окрашивается в насыщенные оттенки щемящего тепла. Предвкушение. Предвкушение исчезновения...
...Надеюсь, мысли в моей голове дадут сегодня уснуть. А завтра... В объятиях осени готовиться к молчаливому путишествию. Отправится на Валы, вздохнуть полной грудью, наблюдая за распростертым в долине городом. А потом.... Стук колес набирающего скорость поезда под названием Жизнь... Ждать, когда он остановится, чтобы передохнуть на маленькой остановке, уютно спящей в горах. Хочется верить, что где-то там будет муза. Хочется верить, что река времени между остановками не разольется широкими водами. Хочется верить, что в вихре стука железных колес несущегося экспресса "Жизнь" не затеряется такое тихое и хрупкое Очарование момента...

На злобу дня

 Опісля ознайомлення з унікально-тривіальними коментарями до подій, що мають місце на теренах Неньки України вирішив прилаштувати і своїх 5 копійок. (Далі  написане не має на меті нікого  образити і є щирим ІМХО)
 Складається враження, що для нашого суспільства нема нічого кращого як широкоформатно (широта залежить від рівня володіння мовою та знання предмета дискусії) провадити теревені, щодо доречно вкинутих політ-технологами штучно створених конфліктних питань.... І от, читаючи продовження довго-граючого диспуту на тему особистих якостей Ющенко-Тимошенко-Янукович, були чи не були Бандера і Шухевич Героями України, крізь тонни бруду  та вишуканої лайки опонентів десь на краю свідомості народжується питання: "Невже від того, що ви, користуючись відібраними зернами засмаженої на вогні протирічливих фактів стилістично забарвленої лексики, ефектно переказавши уже надцять разів чуті аргументи - зникне корупція чи зросте заробітня платня?.." Чому популярним є шлях моральної деструкції усього інакшого за для "єдиної уніфікованої правдивої історії", коли відомо, що правда в кожного своя, а істина одна (яку, однак, чомусь фальсифікують)? Невже не є зрозумілим, що це dead end, адже таким шляхом неможливо створити нового, особливо в умовах, коли вже все зруйновано?..
 "Що на одному краю світу табу - то на іншому життєва необхідність", Г.Ібсен, "Гобсек".
Світ, в загалі, багатогранний. Лише усвідомивши це, можливо спробувати осягнути його велич.
 . Історія ж України сповнена стількома гранями, що оцінювати її через призму однієї - вдягати товстезні рожеві окуляри, повзаючи
на колінах
під їх вагою . Тим не менш, суспільство заядло тарахкотить і коментує, певно, виливаючи негатив від життя, яке покращилось вже сьогодні. Якимось дивним чином потреба довести опонентові свою правоту в ділах давно минувших переважує бідноту власного положення, яке від теревень далеко не зникає. А тим часом... еліта багатшає. І не змогли б вони так багатшати, якби провадили потужну боротьбу, яку вони ескалюють через куплені теле-мережі. Теорія зговору? Ні, "There is no conspiracy, there are friends. And friends do help each other", J. Malkovich. Варто лише проглянути те ж "Світське життя", де дружини/діти/кохані депутатів з ворогуючих таборів мило спілкуються, цьомкають один-одного та тішаться новомодними причандалами, допоки бідуючий народ один одного готовий зжерти (!) в ім'я фаворитів політичної арени...

Я не закликаю брати вила і йти з вогнем на вся і всіх, не закликаю до аполітичності.Мене дивує розклад пріоритетів в українському суспільстві, коли надуманим проблемам  більше уваги, ніж власному добробуту. Я хочу жити в країні, де у кожного своя домівка, молодь генерує ідеї та втілює інновації, а зріле покоління може довзолити собі конструктивні дискусії на тему історичних колізій, знаючи, що їх діти і внуки житимуть в консолідованому, доброзичливому та матеріально забезпеченому суспільстві!

P.S. А от чи настанутьт такі часи, покаже Час...

Unforgiven


I've never seen a band, that would show the background story of what had inspired them in creating specific material. Mixing mystic atmosphere with new sound is, in my opinion, successful step, despite what other may say. Even though I don't instantly fall in love with new songs, I'm interested in what is to come just because WT shared their outlook with us by creating that film or other media they've made so far. These efforts, aimed to maximize the multitudinous of their vision are worth deep respect. And appreciation. Of course I miss celtic spirit of previous albums, incredible voice swings Sharon did, but if they make something similar, I doubt it'd carry the imprint of band's soul. People change. Accept it. Meanwhile, I'm looking forward to the release, so that expectations could be either approved or surprised :)

My trip to Ireland

My trip to Ireland
Níl gach uile fhánaí caillte – Not all wanderers are lost (gaelic)
Oh, that proverb twisted in my head from the very beginning of the journey as the only beacon of hope in the sea of doubts and fears of getting lost in a foreign country. The whole idea to visit Ireland had been smoldering on my mind for a long time, until one beautiful day it turned out in a rather strong desire to interrupt routine and do something outstanding. Why Ireland? Probably, it’s the fault of my nature, who aspires to the stars every time she feels something medieval culture related. So I surfed through the Internet and chose the tour, which was supposed to give a glimpse of Ireland for a considerable cost. When all preparations were made, things packed as they should I went towards the call of adventure…
The plane landed in Dublin early in the morning. And there was fuzzy insomniac me, stepping on the land of pubs and leprechauns, full of expectations and need to lay my weary head on the closest pillow as soon as possible. The city tour was appointed to begin in the evening so I had a couple of hours for some rest.
Bloody-orange sun meant it was time to get ready for the sightseeing. The first stop was dinner at the one of the oldest Irish pubs. Awesome cuisine and a team of rambling players and minstrels completes the ensemble, giving renditions of verse, prose, drama and song from the literary hall of fame. I left party after a tasting of the finest Irish Whiskey. The atmosphere was great, but the tension of experiencing flight and stress made me to search for fresh air and silence. The walk through out Phoenix Park was just what I needed. There’s definitely something in wandering the park in the night, when buzzing of the day life is sleeping and the man-nature unity is the sharpest… I came back to the hotel in an hour or so, relaxed and satisfied, eagerly looking forward for what tomorrow’s meant to bring.
On the second day of my trip it was planned to visit Trinity College, Ireland's first university (founded 1592) in the heart of Dublin. The thing I was interesting was the the 8th century illuminated manuscript, the Book of Kells, displayed in the university. The architecture, ornaments, imbued with a flavor of Celtic culture impressed me deeply. So the “wow-oh-my-god” expression hadn’t left my face until the very evening. The guide we had explained in details every aspects of the founding of the university and interesting stories. I’m grateful for the way he opened the book of things that happened long ago, it was interesting and live experience, not just some mumbling of dates and mentioning prominent figures. After hours of soul satisfaction the stomach reminded about physical aspects of being human, so our group (the tourists like myself, who met in the pub on the first day) rushed to the nearest café to feed the wild animals our stomachs had become. Dublin is a lively cosmopolitan city brimming with culture. You can spend your time strolling the streets soaking up the atmosphere, relaxing in its cafes and bars or you can check out its myriad historical, literary and cultural delights. Our group took the opportunity to explore both modern and historical parts of the city. Though we were very tired at the end of the day I don’t regret every single minute spent there. As the evening approached, we were leaving the capital of Ireland with a mixed feelings of sadness and temptation to dream about what will the next stop bring us…
Two hours of chatting in a cozy bus and almost sleeping feeling, when the vehicle stopped and the guide announced that we had reached our destination. It was really dark outside and kind of cold, so the goose bumps bothered for the first couple of minutes. Foretasting the mystique experience I tried to look around and find out where were we, when sudden scream interrupted my thoughts. One of my friends, Jessica, intensively gestured towards a big black shadow, which was actually moving. In a few seconds I was ready to run like hell from there to the safe bus, but the shadow actually removed the hood, and a young read haired lady greeted us at the entrance to the Ballyseede Castle. Then three men appeared carrying torches in their hands. The anxious whispering spread among our group when we were approaching the castle. The building itself was enormous, yet we could see just dark silhouette. The red haired lady stopped next to imposing entrance gateway with pillars of block granite. She welcomed us again and warned that there’s probability to encounter their resident friendly ghost Hilda. And if one of us sees her, we should greet her in Gaelic, otherwise she may piss off and steal all towels in the bathroom. Also each of us was given a dark green robe and we proceeded to the exploration of a mystique building, which has been fought over, lived in and loved, and carries forward its ancient grandeur to this age…
Though none of us encountered Hilda, there was something supernatural in the atmosphere in the first place: the smell, the interior and the hosts of course. They made an incredible time travel for us, starting from the dinner with candles and finishing with reading XVIII century's books while sitting in front of a big fireplace, which seemed like an open mouse of some fantastic creature. Alas, all good things end fast, and the night went like a second, so that the new gloom morning could take us away to the airport on board of the plane, back to the different parts of the world, dipped in routine life, one more time. They say, the world is developing according to the spiral model, and all things happen again sooner or later. I hope, that one day life would grant me the opportunity to visit this beautiful country, its particle is carved deeply in my heart.

Откровенность на час…


Откровенность на час
Что может быть проще?
И нет никаких «нас»
В ночь разошлись дорожки…

Вновь скользить по знакомых словам,
Упиваться смешными рифмами
И снова возвращаясь назад,
Искать то, что осталось невидимым.

За глазами стоит пелена
Нет не слез, а скорее тумана.
Начинает душа свой взлет,
Хоть бы снова с метлы не упала…

Но сквозь двери прохода нет
Нужно просто нестись сквозь окна.
Сочинять полуночный бред,
Благо в жизни есть заготовка…

Окунаться в слова витки,
Сообщения тепла полные,
Верить в такое древнее «мы», (-)
Одеваться во лжи шали шелковы…

Ночь исчезла, как роса на рассвете
Я пишу в пустоту – нет ответа
Строки, рифмы, знак препинания
Как внезапно сорвались мечтания…

Всего лишь на час откровенность,
Потеряла значение верность,
Разрубили узлы обоюдные,
Рассказали – вдруг стали ненужными.

Не назовешь это избеганием,
И дело то тут не в признании,
А в темном, тягучем знании,
Что висит, как дамоклов меч.

День изменится ночью,
Радость вдруг станет болью.
И на краешке мира
Дань отдам тишине…

Только в памяти строки -
Точно жизни уроки -
Расписались на сердце
Кровью верных друзей.

Лишь на час откровенность –
Это закономерность
Если вдруг не убило –
Значит, буду сильней.

Говорят, время лечит,
Но прекрасно калечить
Ему впору. А вечность…
Обнимает все крепче.

Придет следующий вечер,
Он усталость на плечи
Темной шалью оденет -
Равнодушие льет…

Взгляд – как отблеск заката,
Помнит: было когда-то
Так тепло под лучами,
Даже в черной ночи…

Но теперь моя реальность –
Неприкрыта банальность,
Пусть немного цинична,
Пусть не может «светить».

А в небесах отражение –
Это предупреждение,
Что предубеждение
Не всегда позабыть.

Продолжать в том же духе
Улыбаться сквозь муки,
Напиваться до стука,
«Підтримуй цей стан».

Научиться сжать зубы,
До крови кусать губы,
Пусть и хочется крикнуть:
«Дальше нету пути.

Как же нужно чтоб рядом,
На родном плече, взглядом,
Прикоснуться, остаться,
Укрыться теплом…»

Но реальность – есть проза,
в большей части с мороза,
и заветная птица
дарит вечный облом….

Лишь на миг – отдышаться,
Ведь на «просто остаться»
Запрет возглашает
Откровенность на час…


Image: Sincerity. by ~missjessicajoy